Енеїда

670] Де, у якій стороні тут Анхіс пробуває, в якому
671] Місці? Бо ми задля нього прийшли, перепливши великі
672] Ріки Еребу?» Герой їм на це відповів коротенько:
673] «В нас тут немає домівок, в борах живемо ми тінистих,
674] На моріжках прибережних, омиваних струменем чистим.
675] Ви ж, якщо серцеві вашому це припаде до вподоби,
676] Цей лиш горбок перейдіть, — сам стежину легку покажу я».
677] Мовив, і йде попереду, й показує з пагір розкішне
678] Їм оболоння. Й самі вже спустились вони з верховини.

679] [210]Батько Анхіс на зеленій долині далекій тим часом
680] Переглядав усі замкнені душі, що мали на цей світ
681] Зараз виходити, саме своїх перевірив він пильно;
682] І переглянув потомків усіх дорогі покоління,
683] Долю і щастя мужів, їх звичаї й рук їх діяння.
684] Тільки побачив Енея, що йшов по леваді назустріч,
685] Зразу ж до нього простяг свої руки обидві, і сльози
686] Раптом по лицях побігли, і з уст його вирвався голос:
687] «Врешті, прийшов ти, і шлях цей тяжкий подолала побожність,
688] Батьком сподівана, й бачити можу твоє я обличчя,
689] Сину, і голос знайомий почути, і відповідь дати.
690] Я сподівався цього і гадав, що так буде, й хвилини
691] Я вже лічив, і турбота моя мене не обманула.
692] Скільки земель і морів ти пройшов, і тебе я вітаю,
693] Сину мій, скільки зазнав ти тяжких небезпек! Як боявсь я,
694] Щоб не було від того тобі царства Лівійського шкоди».
695] Той же на це: «Дуже часто, мій батьку, твій образ журливий
696] Передо мною ставав і прийти спонукав в цю оселю;
697] Судна на морі Тірренськім стоять. Дай же, батьку, правицю,
698] Дай, привітаймося щиро, моїх не цурайся обіймів».
699] Так голосив і обличчя слізьми умивав він рясними.
700] Тричі його намагавсь він руками за шию обняти,
701] Тричі із рук вислизала та тінь, що ловив її марно,
702] Наче легенький вітрець або сонні примари летючі.

703] Бачить тим часом Еней на самотній долині затишній
704] Гай, і гущавину лісу шумливого, й річку Летейську,
705] Що попри тихі оселі тече. А кругом понад нею
706] Тьми незліченні племен і народів літали. Неначе
707] Літом погідним на луках, як бджоли на квітах барвистих
708] Сядуть на мить і знову довкола лілей сніжно-білих
709] Роєм літають, — так навкруги гомоніло все поле.
710] Глянув Еней, і здригнувся, й причини цього він питає,
711] Не розуміючи, що за річки в далині протікають,
712] Що це за люди над тими річками юрбою зійшлися.
713] Батько Анхіс на це каже: «Це душі, яким присудила
714] Доля утілитись ще раз, вони із Летейської річки
715] Воду безжурності п’ють, і в ній забуття довговічне.
716] Їх ось тобі показати і з ними тебе ознайомить
717] Я вже віддавна бажав, і вичислить рідних потомків,
718] Щоб ти зі мною ще дужче радів, що в Італію трапив».
719] «Батьку, чи ж можна подумать, щоб звідси виходили душі
720] Знову на цей світ і ще раз до тіл обважнілих вертались?
721] Звідки в сердешних взялася жахлива та світу жадоба?»
722] «Певно, що все я скажу й не лишу в тебе сумнівів, сину».
723] Слово Анхіс переймає і все викладає по черзі:

724] «Перше, що небо, і землю, і водні простори, і світлу
725] Місячну кулю, й титанську зорю у нутрі оживляє —
726] Дух, а розум проймає всі того громаддя частини,
727] Рух і життя їм даєі сполучившись з тим тілом великим.
728] Звідси й рід людський пішов, і тваринний, і птахи небесні,
729] Й моря потвори, що їх виводить глибінь мармурова.
730] Сила життя в них огненна, і первопочин їх небесний,
731] Зародків тих, якщо тільки на них не тяжіє шкідливе
732] Тіло й частини землі не притуплять і смертні суглоби.
733] Тим-то і страх є у них, і терпіння, й бажання, і радість,
734] Не забувають і неба, зачинені в темній в’язниці.
735] Навіть, як гряне остання година й життя їх покине,
736] Ще і тоді їх, сердешних, не лишать всі хиби, не вийдуть
737] Зовсім всі слабості тіла; бо наскрізь просякнути мусить
738] Способом дивним все те, що так довго було у сполуці.
739] Отже, беруть їх на муки, і там вони давні провини
740] Відпокутовують. Ті на невгавному вітрі розп’яті,
741] Іншим же — злочинів плями під струменем бистрим змивають
742] Чи випікають вогнем. По смерті тут кару належну
743] Кожен відбуде. Тоді на простори Елісія шлють нас;
744] І не багато нас тут пробуває на радісних нивах;
745] Доки аж довгий наш день, коли круг свій віки вже обійдуть,
746] Плям не очистить, що в нас повростали, й не лишиться чистий
747] Дух з нас, ефірний, вогонь із небесного первня. А душі
748] Тих, що над тисячу років так колесо долі котили,
749] Бог викликає над річку Летейську в великій громаді,
750] З тою, природно, метою, щоби, про минуле забувши,
751] Знов захотіли заглянуть у цей світ, у тіло вернутись».

752] Так промовляє Анхіс, і разом і сина, й Сівіллу