Енеїда

323] Так вона мовила й зараз, жахлива, на землю злетіла:
324] Кличе з підземної пітьми, з домівки еріній Аллекто,
325] Смутку причину, у серці якої лиш війни прокляті,
326] Підступи, й гнів, і дії злочинні. Сам батько Плутон вже
327] Доньку зненавидів; навіть ненавидять з Тартару сестри
328] Погань таку. Вона в постатей стільки змінитись уміє;
329] Вигляд жахливий такий, і стількох вона, чорна, пускає
330] Зміїв. Такими словами її підбиває Юнона:
331] «Діво, темряви донько, вділи-бо уваги своєї,
332] Ласку мені лиш єдину вчини, щоб і честь моя, й слава
333] Встояли, не надщербившись, енейці б Латину подружжям
334] Не докучали, й на землях Італії щоб не селились.
335] Рідних братів, що у згоді жили, ти до бою доводиш,
336] Можеш ненавистю спокій сім’ї зруйнувати; ти в силі
337] Бич до оселі внести і свічки похоронні; ти безліч
338] Маєш імен[257], безліч способів шкоди. Схвилюй свої груди,
339] Помислів повні, їх згоду скасуй і війни дай причину;
340] Хай їх юнацтво бажає, хай прагне, хай рветься до зброї».

341] Зразу ж Аллекто, тяжкою заражена трутою, шлях свій
342] Прямо у Лацій верстає, і тут до високого входить
343] Царського замку, й сідає на тихім порозі Амати.
344] Цій через тевкрів немилий прихід і Турна весілля
345] Серце жіноче гнівом кипіло й журбою згорало.
346] Синю гадюку їй мече богиня, з коси відірвавши,
347] Глибоко в пазуху їй під самісіньким серцем ховає,
348] Щоб, роз’яріла від шалу й потвори, весь дім зруйнувала.
349] Легка гадюка повзе поміж шатами й груддю і всюди,
350] Де доторкається, підступом злобу гадючину вводить
351] Їй, шаленіючій, в серце. В велику змію золотую
352] Раптом змінилось намисто на шиї, то знов показалось
353] Довгою стрічкою, що заплела її коси, то знову
354] Лізе по тілі. Та поки ще погань, що трутою злою
355] В змисли влилася, лише їй вогонь уводить у кості,
356] Цілого серця ще полум’я пристрасті не огорнуло,
357] Ніжно й сердечно вона, як бува матері промовляють,
358] Плаче над долею доні й фрігійським весіллям: «Гей, батьку,
359] Тевкрам вигнанцям Лавінію ми даємо, — чи не жаль нам
360] Доні й себе, ані матері, що Аквілон як повіє,
361] Дівчину взявши з собою, кине зрадливий злодюга
362] Й морем поїде. Фрігійський пастух[258] так прибув в Лакедемон
363] Й Ледину доньку Єлену забрав із собою до Трої.
364] Де ж твоє слово святе? І де за своїх піклування?
365] Де ж обіцянки, що Турнові, родичу[259], стільки їх дав ти?
366] Якщо бажаєш ти зятя латинам із роду чужого
367] Й це вже незмінне, як батьківський Фавнів наказ тебе в’яже, —
368] Всю я чужою вважаю ту землю, що владі ще нашій
369] Не підлягає, — це саме і вічні говорять богове.
370] [260]В Турна також, якщо роду його пошукати початків,
371] Предки — Інах і Акріс, Мікени — його батьківщина».

372] Бачить вона, що його їй несила такими словами
373] Переконати й Латин їй противиться, — й лютий гадючий
374] Шал в її серце вливається й наскрізь проймає, — нещасна
375] Кинулась бігти, жахливими марами гнана, й нестримно,
376] В шалі страшному по місту просторому дико літала.
377] Так це, як часом закрутять шнурком і довкола літає
378] Дзиґа, що діти в гарячій забаві пускають, зібравшись
379] В коло в просторім подвір’ї, і крутиться бичиком гнана
380] Забавка та, а навкруг простодушна дитяча громадка
381] З подивом дивиться, як-то стрибає та букова цурка.
382] Сильні удари снаги додають їй. Отак, як та дзига,
383] Скрізь по містах уганяє вона між безстрашним народом.
384] Навіть у ліс вилітає, так ніби в нестямі вакханській,
385] Більшу затіявши капость і шал роз’ятривши ще більший, —
386] Доню ховає у горах лісистих, щоб тевкрам не дати,
387] Вирвать невістку у них і обряди весільні затримать.
388] «Евое[261], Вакху, — гукає, — один лиш ти дівчини гідний!
389] Хай на твою лише честь вона візьме твій жезл ніжнолистий,
390] В хорі вславляє тебе і коси для тебе плекає».
391] Скрізь ця полинула вістка; й жінок, що їм фурії в грудях
392] Жар розпалили, єдиний порив підганяє шалений
393] В лісі шукати осель. Доми покидають, на вітер
394] Коси пустивши й оголені шиї підставивши; інші
395] Сповнюють трепетним зойком повітря. Одягнені в шкіри,
396] Посох[262] свій кожна несе, виноградним умаяний віттям.
397] А поміж ними у шалі вона, смолоскип запаливши,
398] Пісні весільної Турнові й доні виводить, і зором
399] Водить кривавим, і дико вигукує раптом: «Вчувайте,
400] Всі матері латинянки! Як має сердешна Амата
401] В ваших поштивих серцях якусь іще ласку, коли ще
402] В вас озоветься сумління за матірне стоптане право,
403] То розпустіть свої коси, і оргії разом святкуймо».
404] Так-то в лісах недоступних, в цих сховищах звірів, царицю