Енеїда

443] І умираючи сам, звів із світу ще й душу ворожу.
444] Впав він на прах бездиханного друга, бо рани глибокі
445] Тіло зорали йому, і спочив тоді мирною смертю.

446] Нині обидва щасливі! Як в пісні моїй ще є сила,
447] День не настане, щоб ваша у пам’яті слава замовкла,
448] Поки Енеїв триматиме дім[344] Капітолія скелю
449] Й поки всю владу над землями батько держатиме римський[345] .

450] Зброю, у здобич здобуту, взяли переможні рутули
451] І понесли із сльозами у табір Вольцентове тіло.
452] Смуток не менший там був, як Рамнета знайшли неживого
453] Й інших багато вождів, що із ним полягли у тій січі, —
454] Й Нуму, й Серрана також. Багато набігло народу
455] До півживих ще мужів, до зовсім ще теплого місця,
456] Де по недавній різні ще пінились крові потоки.
457] Розпізнають усі разом Мессапів шолом світлосяйний,
458] З ним ще й багато трофеїв, із потом великим здобутих.

459] Вже шафранове Тітонове ложе лишила Аврора
460] Й перша промінням новим усі землі обсипала світу.
461] А коли сонце зійшло, коли день усі речі осяяв,
462] Турн закликає до зброї мужів, і в озброєнні повнім
463] Кожен до бою веде свої шереги, міддю покриті,
464] Й вісті між них розсіваючи різні, розпалює гнів їх.
465] Ось — навіть боляче глянуть! — піднісши списи й настромивши
466] Зверху на них Евріалову й Нісову голови, ринуть
467] З криком великим вони.
468] Люди Енеєві твердо на мурах із лівого боку
469] Лавою стали, бо з правого річка боронить; могутні
470] Шанці обсіли, стоять сумовито на баштах високих.
471] Знані їм добре, сердешним, обличчя мужів, що на списах
472] Наткнуті, смутком проймають, ще й капле з них пасока чорна.

473] Вістка крилата тим часом злетіла в налякане місто
474] І Евріаловій матері в уші страшна докотилась.
475] Трепет всі кості пройняв їй, нещасній, з рук човник їй випав,
476] Пряжа розсипалась, вибігла з дому, і звичаєм жінки
477] Заголосила вона, і, волосся на вітер пустивши,
478] В розпачі прямо на мури біжить, до передніх загонів,
479] І не зважає на воїв вона, й на страшну небезпеку,
480] Й зброю разючу, і скаргами тужними сповнює небо:
481] «Ох, Евріале, невже це тебе я тут бачу? В глибокій
482] Старості в мене підпоро єдина, як міг ти, жорстокий,
483] Так самотою мене залишить? Та й тобі, посилавши
484] На небезпеку страшенну, із матір’ю бідною навіть
485] Поговорить не дали в останнє. В незнаному краї
486] Псам на поталу і птахам латинським лежиш ти, я ж, мати,
487] Не провела твого тіла в могилу, очей не стулила,
488] Ран не обмила і в шати не вбрала, що днями й ночами
489] Ткала так спішно й при кроснах старечу журбу забувала.
490] Де я знайду тебе? Де твоє тяжко порубане тіло?
491] Де спочиває посічений труп твій? Це все, що приносиш,
492] Сину, мені? За цим по морях я блукала й по суші?
493] Всі свої стріли на мене скеруйте, рутули, як серце
494] Є в вас, і першу залізом убийте! Або милосердя,
495] Батьку великий богів, покажи наді мною і в Тартар
496] Громом небесним закинь мою голову ти осоружну,
497] Як жалюгідне життя я скінчити інакше не можу».
498] Це голосіння усіх зворушило, всі смутно зітхали;
499] Сили до бою охляли, завзяття ломилось. Тоді-то,
500] З Іліонея наказу й Іула, що гірко заплакав,
501] Ту, що посіяла розпачу іскри, їдай із Актором
502] Разом беруть попід руки й додому її проводжають.

503] Та вже у віддалі сурми зловісні заграли дзвінкою
504] Міддю; за сурмами оклик піднявсь бойовий, аж луною
505] В небі відбився. То вольски напали у бігу й злучили
506] Разом щити всі в одну черепаху[346], і — ну ж засипати
507] Рів і вали розривать. Одні підступають, де можна,
508] Й хочуть на мур по драбинах піднятись, де ряд оборонців
509] Трохи порідшав, де просвіти видно в залозі. А тевкри,
510] Градом списів усілякого роду сипнувши, дрючками
511] Сильними їх відкидають, бо довга війна їх навчила,
512] Як відбиватись з-за мурів. Котили й важкі вони скелі,
513] Щоб розривати прикриті щитами ряди; хоч під сильним
514] Захистом тих черепах можна видержать все, але годі —
515] Сил не стає. Бо де більша громада у наступ рушає,
516] Там уже тевкри велике каміння підкотять і мечуть,
517] Широко стелять рутулів і їхні ряди бойовії
518] Ломлять. Не можуть відважні рутули вже довше насліпо
519] Бій той продовжувать, пробують стрілами сміло зганяти
520] Ворога з мурів.